Meine Festung

Этот город всегда задыхался в дыму,
В его кратере адский пожар,
Сталь, пылающей лавой грызущая тьму,
И могучий степной перегар.

Город-мытарь с прокуренной, рваной душой,
Работяга, погрязший в трудах,
Позабывший о том, что он остров-герой
В непокорных, кипучих волнах.

Ведь когда-то отсюда писали в Стамбул, 
С диким смехом, без дрожи в руках,
Мол, мы вольные люди, а вы там, аул,
Нам плевать, кто султан, а кто шах.

Но потомки той банды горбатят свой век
У  негреющих душу печей,
Тупо, веруют в святость заводов-калек,
Молча, терпят господ-сволочей.

Вьется ржавым цветком из мозолистых труб
Пепел вольницы в недра  небес,
И с тоской вслед глядят умирающий дуб
И плененный Перун – ДнепроГЭС.

Та не все так погано, і хай йому грець
Тому бісу, залізних років.
Є зворотне життя, і то все не кінець,
То початок новітніх часів.

Вже зійшли ті озимі, від Батька Творця
В наших посмішках, в наших очах,
Що, долаючи сніг, спонукають серця
Бити насмерть той, придбаний жах.

Бо ми варті творити сьогоднішній день
Із себе, для себе, по собі,
Бути світлом думок, бути жаром пісень,
А не димом у чадній трубі.